19/05/2020
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ
«Волею Українського народу...»
(дослідження документів і матеріалів усної історії про війну)
Прочитати.
Відповісти письмово на запитання до документа (на вибір)
Історичний напрям, спрямований на відтворення минулого з уст безпосередніх учасників, свідків великих історичних подій, отримав назву «усна історія», оскільки її джерелом є усна розповідь люди ни біографічного характеру, зафіксована істориком на паперовому чи електронному носії.
Матеріали зі збірника «Усна історія Голодомору та Другої світової війни на території Кіровоградщини» (Кіровоград, 2009)
1. Прочитайте уривок інтерв’ю Кондратьєва Івана Захаровича, 1925 р. н., с. Мирне Бобринецького р-ну. Дайте відповіді на запитання.
• Як радянська влада інформувала громадян про фронтові події?
• Чи враховувала радянська авіація можливі жертви в населених пунктах, зайнятих німцями?
• Якою в пам’яті оповідача залишилася поведінка німецьких окупантів?
• Як функціонували громадянське господарство, школа та домашній побут?
• Поміркуйте, чому оповідач сухо й поверхово розповів про прихід «наших», мобілізацію та службу в Червоній армії.
«...Про наближення німців нас ніхто не попереджав, щоб не було ніякої паніки серед населення. А хто сказав, що там десь поблизу німець, то отримав би кулю, власті говорили: “Не панікуйте!” Німці вже коло села стріляють, а передають, що вони на території Західної України. Проводилася евакуація техніки й великої рогатої худоби, були такі, що й до Сталінграда догнали скот, а дехто — до Дніпра. Коли німці зайняли село, то наші літаки його бомбардували, тільки прорахувалися й не влучили в німецький штаб. Бомбардували школу в Глазові, а штаб був у Новоолександрівській школі. Німці зупинялися по хатах, а ми ховалися на горищі. Приходжу я додому, а там повна хата німців, батько каже: “Тікай!” А в хаті повно німців... То мені ледве вдалося втекти — через ставок перебрів. Німці примушували населення села працювати на різних роботах. Я був у трудовому таборі в місті Миколаєві, бо трохи говорив по-їхньому. Що німці не доїдали, те ми забирали в них і їли. Ставлення німців до нас було більш-менш нормальним. У селі за головного стояв комендант (хазяїн). У селі було утворено громадські двори, бо пан сказав: “Працюй та не зважай на втому, бо так написано у Святому Письмі”. Ми привчилися красти. Євреїв у селі було небагато, але вони виїхали ще до приходу німців. Бувало таке, що поліцай спіймає й запитає: “Бумага є?” Далеко пересуватися ти не мав права (не було паспортів). Ще на початку окупації школа в селі працювала, але потім її швидко закрили. Німці вивозили багато людей із села на роботу до Німеччини. Мій брат Петро та двоюрідна сестра були також на примусових роботах. З Німеччини вже через деякий час люди поверталися, але частково. Ухилитися від вивезення не можна було, але деяким усе ж таки це вдавалося. У період окупації робота в полі не припинялася. Оце пара воликів — і ми оремо, боронуємо, сіємо озиму пшеницю. Старалися, звісно, трохи вкрасти додому. Наше повсякденне життя було майже незмінним: так само гнали самогон з буряка (“бурячку”), дівчата ворожили, коли яка заміж вийде, відзначали всі празники (пам’ятаю, як калиту хватали). У мене була мандоліна, а в брата — балалайка, то ми грали, але їх потім поліцаї забрали собі. Також справляли весілля. Ми оце з товаришем ще два роки встигли попарубкувати, а потім мене забрали в армію в 1944 році. До лав Червоної армії мобілізовували всіх, хто міг носити зброю, і дурних, то тепер комісія, а тоді всіх брали. З тих, яких забрали ще в першу мобілізацію, ніхто в село не повернувся, присилали похоронки (загинув), от і все».
2. Прочитайте інтерв’ю Бобрицького Михайла Яковича, с. Миколо-Бабанка Бобринецького району. Дайте відповіді на запитання.
• Які враження залишилися про німецьких окупантів?
• Яку громадському господарстві здійснювалася оплата праці?
• Як автор порівнює ситуацію з харчами під час Голодоморів 1932-1933, 1947 рр. і під час нацистської окупації?
• Які душевні переживання залишилися в пам’яті про участь у боях?
«Першими німецькими підрозділами, які підійшли до нашого села, були мотоциклісти. Це було в серпні. Це була їхня розвідка, пам’ятаю, що вони були одягнені в чорні шкіряні плащі. Приїхали й стали просити “яйке і мліка”, тобто яєць і молока.
Нам, хлопцям, було дуже цікаво, то ми побігли до них. За продукти німці залишали гроші, казали, що наших 10 рублів — це їхня одна рейхсмарка. Звісно, це ж була неправда, але гроші ті, у кого німці брали “яйке і мліка”, узяли. Під час окупації німці примушували нас орати поле, то я запрягав двох волів та орав з ранку до смерку. Німці хоч і забирали продукти, але не так, як під час Голодомору. Діяло таке правило: якщо зібрав урожай чи зарізав якусь худобу, то половину віддай, а іншу половину забирай собі. Однак, щоб німці все забирали, то такого не було. Хоч і з харчами скрутно було, але ми не голодували. Крали трохи зерно. Я збирав черепах біля річки, а потім їх готували та їли. Самогон гнали з буряка. За те, що орали, німці видавали по 300 г хліба на день. А в 1947-му ситуація з їжею була набагато гірша, ніж під час німецької окупації. Тому в нас люди казали: “У 47-му було ще гірше, ніж при німцях”. У Рощаховці був комендант Байс — німець. Щоб він когось образив, то ні, такого не було ніколи. Раз був Іваневича Івана вдарив декілька разів нагайкою за те, що той п’яний під комендатурою сидів і нічого не хотів робити.
У грудні 1943 року сільський староста зібрав нас, усіх молодих хлопців, біля комендатури, вона знаходилася там, де був сільський радіовузол. А в Рощаховці була тоді жандармерія, то нас усіх повезли туди. Німці з усього села зібрали людей та відправили рити окопи й інші польові укріплення під Кіровоград. Коли везли, то нас охороняло п’ять німців, щоб ніхто не втік. Спочатку нас відвезли в Бабанку, потім у Бобринець, а звідти через Компановку на четвертий день привезли в Кіровоград. А через декілька днів розпочався наступ наших військ на Кіровоград. То пам’ятаю, як на нас тоді натрапив розвідувальний загін. І я потім лазив на телеграфний стовп і перерізав лінію, щоб обрізати зв’язок із Кіровоградом.
Після цього я був мобілізований в армію в 1943 році...
Пам’ятаю першу атаку: солдати вже пішли в атаку на німецькі окопи, пробігли метрів п’ять, а я все не міг вилізти з окопу, бо було страшно. А потім усе ж таки пересилив себе й пішов... Після поранення мене відправили на перепідготовку, так я став розвідником. Спочатку я служив у полковій розвідці, а потім перейшов у дивізійну розвідку. Там служили сибіряки, вони з мене кепкували, що, мовляв, я серед них один хохол. А взагалі на полі бою було все одно, хто ти за національністю, якщо когось і ранило, то йому всі йшли на допомогу, незважаючи на те, хто він був, — українець, росіянин, вірмен чи білорус. Потім мене контузило на полі бою. Авсього в мене два поранення, одна контузія, шість операцій, отримав 17 осколків, з них один до цього часу ношу. Останній раз був поранений під Кенігсбергом ...»
3. Прочитайте інтерв’ю Омельчук (Мунтян) Олександри Анісимівни, 1924 р. н., с. Мирне Бобринецького р-ну. Дайте відповіді на запитання.
• Як склалося особисте спілкування оповідачки з німецькими окупантами?
• Наскільки селяни вільно пересувалися за межами села?
• Який був особистий досвід спілкування в оповідачки з допоміжною поліцією?
• Як німецькі окупанти використовували працю мешканців с. Мирного?
«Війна розпочалася, коли мені виповнилося 17 років. У 1941 р. німці вступили в наше село, а 16 травня в 1944 р. наш совхоз звільнили. А як зустрічали, скільки плакали, а скільки не повернулося з війни, з Німеччини... На момент окупації німці проживали в наших хатах, але якщо загалом говорити про ставлення німців, то в нашому селі проживав німецький пан Бангофер, він був хорошим, жодного жителя села не наказав розстріляти. Приходив, цікавився, чи ми їли, чи ні. Він змушений був відправляти молодь на примусові роботи до Німеччини, кому виповнилося 16 років. Проживали в нас двоє євреїв, Ада й Михайло, вони до окупації евакуювалися, ми теж тікали до Дніпра.
На території села були поліцаї й жандармерія. Одного разу ми з Ніною Браєнчихою вирішили вийти за межі села. Вийшли за село, дійшли, коли поліцай Тимощук кричить: “Ми взнали, ми взнали, хто ви!” Схопили нас і спочатку закрили в одному з шкільних класів, там ми переночували, потім привели й інших — Тормачиху Марію, Плащиху. Усіх нас звідти погнали в село Кетрисанівку, там знаходився кабінет жандармерії. У результаті нас покарали — три дні возили соняшничиння. Іван Курочка, мій однокласник, сам наказав мені дати гарбою п’ять ударів (плаче розповідаючи). Пану Бангоферу прийшла телеграма про набрання молоді для примусових робіт до Німеччини. Наказано було зібрати всіх у технікумі в м. Бобринці. Мене також забирали, але я тікала. Усіх гнали до Бессарабії, а скількох німці повбивали по дорозі. Спочатку всю молодь зганяли до клубу, а потім садили на машину, алея все ж таки втекла, сховавшись у бур’янах, не знайшли...
...Ми переважно копали окопи. Одного разу копаємо, дивимося в небо, летить літак, а на його крилі видніється зірка, то ми відразу закричали: “Наші, наші!”
Партизанів на території нашого села не було. Узагалі ситуація в селі під час окупації була більш-менш нормальною. Пан Бангофер був хорошим господарем, він нам казав: “Я б тут залишився жити, якби знав, що мене не вб’ють ваші”. Подобалося йому в нашому селі, але він потім виїхав до Німеччини.
Пам’ятаю: був страшний суд над місцевим поліцаєм, двадцять п’ять років йому дали тюрми, судив воєнний трибунал, але пізніше йому наші місцеві хлопці самосуд улаштували. Хіба все розкажеш...»
Домашнє завдання повторити роки, поняття.
Скласти 5 тестових завдань.
